Айк

Я дуже люблю собак. Тому що у світі неможливо знайти більш щирих і відданих істот, ніж вони — серед людей ніхто не здатний бути таким, не вимагаючи нічого натомість. Цю особливість характеру вони успадкували від своїх предків — вовків, адже в тій ніші життя, куди їх закинула еволюція, вижити можна було тільки проявляючи безмежну відданість тому, кого вважаєш своїм ватажком. Він — твій бог, без нього твоє життя не має сенсу, але віддати його за нього, якщо так розпорядиться доля, є твій священний обов’язок.

Щодо нас, людей, то з нами природа розпорядилась інакше. Видно, мало нам дісталося благородних якостей, якщо в нашому світі вони, будучи десь знайденими, здаються крупинками золотого піску в купі пустої породи. Але саме в розмаїтті стратегій проявляється сила життя, і якщо десь якась істота відразу ж жертвує собою заради своєї колонії, а десь на світ народжується лише той, хто встигне спритніше зжерти своїх братів, значить у цьому теж є якась доцільність. І все ж, наш егоїстичний світ, де любіти прийнято лише для власного задоволення, а поважати — лише зі страху за свою шкуру, неспроста придумав вираз «собача відданість». Знудьгувавшися за справжніми почуттями, за якими не стоїть ні розрахунку, ні егоїзму, ми спороджуємо собаку, у силу свого інстинкту нездатного на двоєдушність, на заслужений ним п’єдестал.

І немає нічого дивовижного в тому, що смерть собаки, чий вік зовсім недовгий у порівнянні з людським, для її господаря завжди подібна до смерті близької людини, хай така реакція і викликає здивування в оточуючих. І чому інші заможні люди, вмираючи, заповідають весь свій статок своєму собаці — хоча ніхто не потребує його менше, ніж він, ніхто не заслуговує його більше. Пес завжди залишається вірним другом навіть тому, від кого всі відвернулись, адже таких понять, як гроші, соціальний статус, зовнішність та інші речі, які мають важливість для людей, просто не існує в його собачому всесвіті.

У мене ніколи не було собаки (факт, який я сподіваюся коли-небудь виправити), але перетинатися з ними мені  доводилося не раз. Адже серед собак, як і серед людей, теж бувають і випадкові перехожі, і ті, хто може залишити у вашому житті слід такий глибокий, який не залишає більшість людей, чиї шляхи перетинаються з вашим. Ця розповідь присвячена тому, хто колись зіграв дуже важливу роль у моєму житті — псові на ім’я Айк.

Айк був крупною німецькою вівчаркою, з котрою, втім, я познайомився ще тоді, коли вона була цуценям. Він належав одній викладачці (назвемо її Н.), з якою моя мати працювала разом в єлгавському ліцеї. Ми часто заходили до неї в гості, де я грав із щеням, і таким чином увійшов у його «коло довіру» — інстинкт собаки влаштовано так, що «своїми» вона зазвичай вважає лише тих, кого знає з дитинства. Поступово Айк почав підростати, його дитяча дружелюбність пішла на спад, однак мене він пам’ятав добре і тому ворожості  не виявляв.

Перш ніж продовжувати цю історію, треба трохи описати нашу тодішню ситуацію. Життя наше в Латвії було  досить важким. По-перше, було кепсько з грошима. Це були дев’яності роки, і знайти роботу матері було дуже складно. Ситуація погіршувалася тим, що в нас не було документів — підчас проголошення Латвією незалежності батьки ще офіційно були в шлюбі, і оскільки мій батько перебував на дійсній військовій службі, усе ми були визнані «членами сім’ї окупанта». На справі це позначало, що ми не могли залишитися жити в Латвії навіть на правах «негромадян» — пропонувалось якнайскоріше послідувати улюбленій усіма пострадянськими націоналістами рекомендації «валіза, вокзал, Росія». На час збирання валізи незалежна Латвія благородно видала нам дозвіл на тимчасове проживання, яке можна було так само тимчасово подовжувати — для цього матері доводилося раз на місяць їздити до Риги, до департаменту громадянства й міграції, і, вислуховуючи від національно-свідомих чиновників хамство і пропозиції перестати вже мутити своїм російським рилом воду в Даугаві, домагатися переносу дати, до якої нам дозволялося залишатися в країні.  Ставлення з їхнього боку було дуже ворожим, немов це ми особисто анексували Латвію в 1939-му і потім влаштували латишам депортацію в Сибір.

Спроба виїхати на «історичну батьківщину» успіхом теж не увінчалася, тому що та нас аж ніяк не чекала (це протягом усієї її історії залишалося незмінним). Тодішній Бєлгород був сірим, брудним, запльованим і засміченим містом із розбитими тротуарами і озлобленими людьми — після більш-менш культурної Латвії це сильно впадало в очі. Ніякої роботи матері знайти не вдалось, і, проживши кілька місяців на бабусиній картоплі, ми знову виїхали в Латвію. Там мати нелегально влаштувалася вчителем англійської в школах (у штаті вона не значилась, її зарплату отримував хтось інший) і давала приватні уроки, отримуючи за все це близько шістдесяти доларів на місяць. Ми жили в порожній квартирі, кинутій нашими знайомими, де була розбита раковина і не працював спуск туалету. Ніяких перспектив видно не було, адже отримувати дозвіл на перебування в Латвії було все складніше, а без нього нас могли в будь-який день заарештувати і депортувати. Для цього озброєні автоматами поліціанти чи земессарґи цілеспрямовано ходили по домах, стукали в кожну квартиру і перевіряли документи. Робили вони це у вечірній і нічний час, щоб напевно застати окупантів удома, а заодно і чинити на них психологічний вплив. Я підходив до дверей, и казав, що мами немає вдома. З-за дверей сипалися загрози, вони завжди обіцяли повернутись і виламати двері. Було страшно.

Однак, у 1996 році матері вдалося за хабар отримати туристичну візу в США. Упускати таку можливість вибратися з ситуації, що в нас склалася, вона не могла, чого б їй це не коштувало. Нас було вирішено залишити на піклування Н. — мати пообіцяла виплачувати їй гроши на наше втримання. Восени вона сіла в Спілве на літак і через Варшаву полетіла в Нью-Йорк. Ми ж із сестрою таким чином опинилися під одним дахом з Н. і з уже знайомим вам Айком.

Виявилося, що характер в Айка був досить непростим. Він не був добрим і доброзичливим собакою, з тих, котрі не виявляють агресії і вітають кожного перехожого. Навпаки, він цілком потрапляв під визначення «злого собаки». Нам пощастило, що він нас знав — він не любив «чужих» і якщо у квартиру приходив хтось незнайомий, його треба було заздалегідь закривати на кухні, інакше людина б просто не змогла ввійти. Одного разу до сестри прийшла її подружка, не попереджена про собаку, а сестра, не подумавши, відчинила їй двері. Айк не забарився влаштувати їй «привітний прийом», після якого вона в паніці втекла, і з того часу боялася навіть підходити до дому, де ми жили. На вулиці Айк хоч уже й не виявляв такого інстинкту захисту території, але й прихильності до інших теж не показував. Він просто на дух не переносив п’яних, і якщо на вулиці зустрічалася людина, яка випила, пес насилу стримував роздратування, постійно поглядаючи на тебе, немов дивуючись, чому ти не даєш йому команду «взяти».

Удома з Айком теж бувало непросто. Якщо він не перебував у доброму настрої, його краще було не чіпати. Коли його турбували, він починав невдоволено гарчати. Вихід до школи вранці був для мене щоденною проблемою — айкове «місце» знаходилося біля дверей, і якщо він там спав, зганяти його було досить складно. Зазвичай  я давав йому яку-небудь їжу, щоб він пішов звідти сам.

Як кожен собака, Айк міг запросто взяти предмет, якій погано лежав, і його згризти, причому робив він це нишком, немов знав, що вчиняє недобре, а забрати в нього щось було дуже проблематично. Особливо часто його жертвами ставали дрібні речи — одного разу Айк, наприклад, знищив улюблену іграшку моєї сестри, маленьку помаранчеву автівку з Кіндер-сюрпризу, що стало причиною великої кількості драми. Втім, неілюзорна можливість у будь-який момент позбутися чогось швидко привчила нас нічого не розкидати.

Проте, якщо настрій у нього був добрим, з ним було весело. Особливо це проявлялося на вулиці. Гуляти з Айком було сущим задоволенням, тому що там він ставав дуже активним та грайливим. З ним можна було нескінченно грати в догонялки, у відбирання предмету чи в хованки — ті, у кого не було собаки, просто не уявляють, наскільки це цікаво й добре з точки зору фізичного розвитку. З ним можна було просто бродити по околицях — благо будинок знаходився на околиці, і місць для прогулянок, де ми б нікому не заважали, було більш чим достатьно.

Недалеко знаходилося викопане озеро, яке всі називали «бубликом» за його круглу форму і острів, що знаходився в центрі. Коли ми вперше прийшли на озеро і залізли в нього, Айк спочатку запанікував — він боявся зайти у воду, і, видно, дуже злякався, коли це зробили ми (особливо смішною була його реакція, коли я першого разу пірнув — його, мабуть, вразило, що людина раптово ось так зникла, немов провалилася крізь землю. Пару хвилин він відчайдушно бігав узад-уперед по мілководді, видаючи перелякані звуки та дивлячися на нас. Коли ж ми почали відпливати від берега, він, напевно подумавши щось на кшталт «була не була», повільно пішов уперед, немов Залізний Чоловік із казки про коробок чарівних сірників, поступово занурюючися все глибше. Коли від Айка залишилась лише голова, що стирчала на поверхні, він поплив, швидко перебираючи лапами під водою. Це було досить смішно — він плив за нами, але якщо хтось намагався підійти до нього впритул, починав грізно гарчати. Разом із нами Айк приплив на острів, а коли ми вирушили назад, увійшов у воду вже без страху.

Більш за все у світі він боявся феєрверків та грози. За словами Н., його якось дуже налякали цим у дитинстві — у собак часто зустрічаються якісь фобії, викликані випадками в щенячому віці. Якщо десь починали стріляти, або долинав гуркіт грому, про будь-яку прогулянку можна було забути — пес, не слухаючи нікого, панічно кидався до входу в будинок, і зупинити його було неможливо. Новий 1997 рік зустрічали без нього — хтось підірвав феєрверк прямо біля під’їзду, після чого Айк вирвався і помчав у невідомому напрямку. Ми чотири дні безрезультатно шукали його по околицях, але вранці третього січня він об’явився біля двері сам. Де він весь цей час пропадав, так і залишилося загадкою.

Звичайно, з ним було пов’язано безліч курйозних випадків. Одного разу він подряпав собі щоку, а потім розчесав поріз, через що той запалився. Спочатку його намагалися мазати якоюсь смердючою маззю, а потім нарешті відвели до ветеринара, де йому рану обробили, попередньо налисо виголивши праву частину голови. Рана після цього зажила, а ось шерсть відростала довго, і Айк дуже смішно виглядав з цією «зачіскою». Іншого разу прийшли якісь гості, і про Айка забули, жодного разу за день не повівши гуляти. Він цілий день героїчно терпів, як партизан, а ближче до вечора обісцявся на підлозі в передпокої, при цьому всім виглядом показуючи, як йому за це соромно — це викликало розчулення.

У Н. ми з сестрою жили трохи понад рік. Поступово вона стала прохати на наше втримання занадто багато грошей, і мама вирішила нас переселити. Узяти нас до себе погодилась одна літня жінка, знайома маминої подруги. Її звали Тамарою, вона була дуже набожною, говорила з сильним українським акцентом, та мала маленьку собачку на ім’я Жулька. Тільки тепер я усвідомлюю, наскільки великим кроком з її боку було погодитися прихистити в себе зовсім незнайомих дітей. На жаль, тоді я нічого цього не розумів. Мені було лише чотирнадцять років, я був дурний і дуже озлоблений на всю ситуацію — у Н., та ще в компанії Айка, жити було весело і тепер уже звично, а тут треба було переїжджати невідомо куди, і, як мені тоді здавалося, невідомо навіщо. Через це я спочатку тримався з Тамарою грубо і вороже. Тепер мені дуже соромно за все це. Пізніше я, звичайно, притерпівся, і наші з нею стосунки стали більш теплими. Вечорами ми дивилися телевізора, а по неділях і святах навіть ходили разом у православну церкву — як я вже казав, вона була глибоко віруючою жінкою, і під її впливом я тоді зробився досить релігійним. Протягом наступних десяти—дванадцяти років я цілком щиро вірив у бога, ходив до церки і дотримувався постів, і від релігії став відходити десь тільки після двадцяти п’яти років, але вже з інших причин.

Але спочатку мені було досить складно в емоційному плані. Як я вже сказав, жити в Н. було весело, а ось у Тамари робити було особливо нічого. Я сумував за Айком, і Жулька спочатку мене дуже дратувала. На балконі я знайшов скриньку зі старими газетами і двома книгами, які прочитав від кірки до кірки. Однією з них був російський переклад «триденного детектива» Андріса Колберґа, другою — перша частина «Крутого маршруту» Євгенії Гінзбург (книга про жахи сталінізму, особливо прочитана в такому віці, не могла не залишити сильного враження). Ще в мене був ноутбук, на якому було встановлено «Цивілізацію» і другу «Дюну», які я, загравши до дірок, почав видозмінювати в шістнадцятковому редакторі (досі десь лежить загальний зошит зі списками файлів і адрес, які потрібно було міняти, щоб добитися в грі тих чи інших ефектів. Саме в той період у мене прокинувся інтерес до всього білоруського, що почався з прослуховування Белдержрадіо на коротких хвилях. Підсвідомо це було захисною реакцією на почуття своєї меншовартості щодо латишів. Якщо бути росіянином так соромно і непристойно, здавалося мені тоді, то можна стати білорусом, як мій батько. Зараз це здається дурним, але я про це не шкодую — адже «білорущина» згодом збагатила життя цікавими враженнями і знайомствами.

Моя сестра в Тамари довго не затрималася. Незабаром вона зійшла жити в сім’ю її сина — у нього була донька на пару років старша за неї, красива білява дівчинка на ім’я Карина. Я ж залишився зовсім один. Поруч не було жодної близької людини, до якої можна було прийти, з якою можна було б поговорити, з якою можна було чимось поділитися — ні батьків, ні рідних, ні друзів. Усе, з ким я дружив у дитинстві, до того часу з’їхали з Латвії. Ніякого інтернету тоді не було і в помині, як, втім, і телефону, по якому можна було б зателефонувати комусь із родичів, яким я почав тоді писати паперові листі. Напевно, саме в той період моє життя остаточно застрягло в пастці самотності, з якої я вже ніколи не зміг повністю вибратися. Самотність цілком захопила мене, пустивши формування свідомості в абсолютно неправильну сторону. А адже мені було 14 років  — як раз той вік, коли людина починає спілкуватися з однолітками на більш дорослому рівні, і більше за те, учиться по-новому спілкуватися з протилежною статтю. Усе це я пропустив. Мені знадобилося більше за десять років, щоб знову навчитися спілкуватися з людьми — приблизно до двадцяти п’яти років у мене практично не було друзів. Спілкуватися ж із жінками я не зміг навчитися вже ніколи — усе спроби закінчувалися невдачею, і я на все життя так і залишився незайманим без досвіду стосунків.

Пригадую, як наступав 1998 рік. Я лежав на ліжку, дивився в стелю та слухав, як за стінкою шумно радіють сусіди. Ці звуки долинали з іншого світу — того закритого для мене світу, де люди були один одному потрібні. З тим періодом у мене міцно асоціюється пісня Пугачової «Позови меня с собой». Ті самі новорічні сусіди часто включали її в себе, і, як водиться в панельних будинках, я міг досить добре її розчути. «Я приду туда, где ты нарисуешь в небе солнце» — хрипко співала примадонна. Ця фраза — «малювати сонце» — з тих пір придбала якийсь особливий сенс. Малювати сонце, кликати в ночі, коли ніхто не прийде.

І ось у цей складний період у мене раптово з’явилася віддушина. Цією віддушиною став Айк. Тижні три потому після нашого переїзду Н. у школі запросила мене зайти на вихідні в гості, і само собою, я не став відмовлятися. Підходячи до її дверей, я почув незадоволений гавкіт, але коли підійшов ближче, тон гавкіту абсолютно помінявся — Айк почув, що це був я. Коли двері відчинилися, він прямо-таки сказився від радості. За цей час, поки я кудись пропав, він сильно скучив за мною, і побачивши тепер, просто божеволів. Він радісно гавкав, видавав якісь неймовірні звуки, як шалений носився по квартирі, натикаючися на меблі, стрибав на мене, устрибував на стіни — якщо ви ніколи не бачили, як радіє собака, ви не бачили справжньої радості. Така бурхлива реакція на мою появу абсолютно вразила мене.  Неймовірно, але хтось був мені радий! Хтось хотів мене бачити. Це здавалося чимось неправдоподібним, адже я був абсолютно впевнений, що у світі не залишилося нікого, кому б я був потрібен.  Але факт залишався фактом — це була абсолютно щира радість істоти, апріорі нездатної на криводушність. Колі ж я виголосив знайоме йому слово «гуляти», він буквально злетів на стелю. Так і почалися наші зустрічі. Я чекав цілий тиждень, а в суботу відправлявся в район, де жила Н., і ми з Айком ішли на прогулянку.

Як я вже згадав вище, Айк не любив людей, і в цьому ми з ним були подібні. І через його ставлення до перехожих спокійно ходити з ним можна було, тільки пішовши подалі від людської присутності. І така можливість у нас була. Дім Н. стояв на околиці міста, відразу за ним починалися гаражі, за гаражами — велике дачне селище, яке до середині жовтня абсолютно вимирало, потім якісь склади, пустирі та звалища, де ніколи нікого не було. Ще далі — занедбаний аеродром та ліс. Цей світ порожніх ґрунтовок, сірих бетонних руїн, дивних викинутих предметів був цілком прекрасний у своїй повній безлюдності. Він здавався назавжди вимерлою околицею землі і належав лише нам.

Пробравшись між гаражами — останнім кордоном людського проживання — ми повільно брели по сірому, замерзлому від листопадових морозів бруді, і голодне гайвороння, що сиділо на облетілих деревах, проводжало нас своїм поглядом. Ми йшли повз дачні хатки з цеґли або дощок. Айк то забігав уперед, то залишався позаду, іноді щось обнюхуючи і кудись залізаючи, то просто біг підтюпцем поруч. Пам’ятаю, у той час я дивився на нього і задавався питанням, що з його точки зору являє собою ця прогулянка. Але швидше за все такими складними питаннями собачий інтелект навряд чи задавався — він просто сприймав це як належне, і, підкоряючися своїм інстинктам лісового мисливця, досліджував місцевість, через яку ми рухались. Іноді ми заходили на яку-небудь дачу, я сідав за вуличний стіл, а пес — не землю навпроти мене. Ми довго сиділи так мовчки, іноді обмінюючись короткими поглядами. Я діставав із кишені припасене печиво, частину з’їдав сам, другою пригощав його. Кинуті шматочки Айк ловив на льоту зі спритністю змії, яка кидається на здобич, але якщо вони давалися йому з руки, акуратно брав їх, іноді торкаючись долоні гарячім язиком.

Пройшовши через замерзле озеро, ми через лази в порваному колючому дроті заходили на занедбаний військовий аеродром. Колись на ньому перебував гелікоптерний полк, в якому служив мій батько, але тепер він був таким же вимерлим, як весь цей холодний всесвіт. Коли випав сніг, ми брели по заметах, залишаючи за собою два сліди — людський та собачий. Ущелини між плитами бетонної злітної смуги, на яку колись могли сідати винищувачі та великі військові літаки, заросли травою, і за дивним прямокутним візерунком високого почорнілого колосся можна було визначити, що ми вже до неї добрались. Аеродром був настільки ж величезний, наскільки порожній, і лише вдалині виднілися занедбані тепер казарми сірого кольору. Але ми йшли в протилежну сторону, до лісу. Там, де стіною стояли стрункі балтійські сосни, людський світ, по задвірках якого лежав наш звивистий шлях без певної мети, закінчувався повністю.

Воістину цікаво спостерігати собаку в лісі. Адже він пустельний лише на перший погляд. Кожен слід на снігу, кожне дерево таїть у собі доказ як якогось невидимого, але існуючого всюди життя, присутність якого безпомилково у всьому знаходять собачі слух і нюх. У лісі Айк починав метушитися — раз у раз обнюхував сліди, крутив головою по сторонах, принюхувався до повітря, піднімав вуха, то забігав кудись, то повертався назад. Навіть повністю домашній собака в лісі відчуває себе подібно людині, яка повернулася в місця, де пройшло її дитинство — їй здається, що вона ніколи не бачила того, що її оточує, проте якесь почуття підказує, що все тут їй знайоме.

З лісу ми вибиралися вже тоді, коли починало темніти, і досить часто виявлялося, що ми забрідали настільки далеко, що і повертатися нам належало тільки тоді, коли довгі сутінки балтійської зими зміняться  хмарною грудневою ніччю. «Додому» — говорив я собаці, і він, почувши знайоме слово, раптово припиняв бігати навколо. Ми знову йшли по пересіченій місцевості,  піднімаючися на насипи, спускаючись у меліораційні яри, проходячи по льоду ставків і огинаючи темні дачі. Але тепер ми вже йшли цілеспрямовано, і Айк просто біг поруч — видно, йому вже теж хотілося повернутися до своїх килимка і миски з перловою кашею. До того часу, як ми добиралися до кордону дачного селища, на вулиці було вже зовсім темно. Тут починався мікрорайон Сатиксме, білі панельні багатоповерхівки з освітленими вікнами, ліхтарі, голоси дітей, що грали на вулиці. Я озирався назад і бачив той світ, з якого ми щойно вийшли — він чорнів ззаду, породжуючи якісь двоякі асоціації. З одного боку, ця чорнота лякала чимось  первісним, з іншого ж — обіцяла спокій та вкриття від безжального і ворожого світу людей, який я любив усе менше.

Коли ми нарешті поверталися з нашого походу, Н. пригощала мене чаєм, я ще якийсь час дивився телевізор, а пес, згорнувшися калачиком, спав на своєму килимку біля двері. Коли ж ставало зовсім пізно, я по темних засніжених вулицях повертався назад.

Справи в мене, між тим, ішли все гірше. У доважок до всього мене почали цькувати в школі. Директора ліцея, найрозумнішу людину Олександра Яковлевича Городинського зняли, поставивши на його місце латишку. Він продав приватну школу, і туди почали повертатися ті, кого при ньому вигнали через неприпустиму поведінку — розпещені синки нуворишів, добірне бидло з порожніми головами і відчуттям власної обраності та безкарності. Будучи тоді людиною «не від світу цього», я природним чином зробився їх мішенню. Образи швидко переросли в систематичні побиття і витончені знущання. Я став боятися ходити в школу, тому що не знав, яким ще тортурам мене піддадуть у цей день.

У той момент я остаточно зненавидів людей за їх жорстокість і байдужість. Я нікого не хотів бачити та знати. На всьому світі в мене залишився лише один друг — Айк. Нехай він був усього лише собакою, але він чекав мене, він радів мені, і він був єдиним, з ким я міг відволіктися від усіх цих речей, з ким мені не було так кепсько і самотньо. На жаль, незабаром скінчилось і це. Якось раз по телефоні мати сказала мені, що відтепер забороняє мені ходити в гості до Н. Я ніколи не вмив брехати, і тому не міг її ослухатися. Не знаючи всіх причин, які сподвигли її це зробити, я тоді сприйняв це як остаточну зраду всіма — у тій ситуації неможливість бачитися з Айком сприймалась як немов мені повністю обрізали кисень.

Як ніколи відчуваючи себе збитковим, уродливим,  неповноцінним, усіма зрадженим і нікому абсолютно непотрібним, я тоді вперше в житті почав замислюватися про самогубство. Життя здавалося мені якимись безглуздими і нестерпно важкими тортурами, терпіти які не було ні бажання, ні сил. Пригадую, як стояв на елґавському залізничному мості, і думав, що варто зробити один тільки рух,  перемахнути через цю огороджу, і он той червоний локомотив, що наближається сюди, раз і назавжди анігілює всі проблеми. Я зволікав і не наважувався. Локомотив пройшов, утягнувши за собою довгий потяг із чорних від мазуту цистерн.

Якось на уроці праці мене знову спочатку побили, а потім заплювали, і йдучи додому в брудному і мокрому від їх прокуреної слини светрі, я твердо вирішив, що в школу більше не повернуся. Ця ідея, однак, була доброю і об’єктивно. По-перше, після того як Городинський припинив керувати школою, освітній рівень упав нижче за плінтус, і здача обов’язкових у 9 класі держіспитів була під великим сумнівом. Втім, сама участь в іспитах теж була під питанням: підчас перевірки школи акредитаційною комісією, факт нашого з сестрою існування дійшов до Департаменту громадянства й міграції. Оскільки ніяких дозволів на тимчасове перебування в нас до того часу не залишилося, над нами нависла реальна загроза поміщення в депортаційну в’язницю. Від цього нас урятувала Тамара — спочатку пішла за нас заступитися, пояснивши, що ми знаходимося в скрутному становищі й живемо без батьків, але їй відповіли,  що їх це не турбує, «тому що дітям російських окупантів у Латвії не місце». Вона не зупинилась, і дійшла  аж до латвійського відділення ЮНЕСКО. У кінці кінців, удалося домовитися, аби нам дозволили залишитися в країні до кінця навчального року.

Після цього мати вже вирішила не чекати, а переправити нас із сестрою в Росію до бабусі. Щоб виїхати, нам необхідно було отримати в російському посольстві паспорти (як дітям військовослужбовця радянської армії на момент розпаду СРСР, ми автоматично отримували громадянство Росії), і всі ці клопоти знову лягли на Тамару. Кілька разів вона їздила з нами в Ригу, стояла в чергах і вирішала наші питання (тільки тепер я усвідомив, наскільки все-таки гідна це була людина, і наскільки багато чим ми їй зобов’язані). У квітні ми нарешті отримали документи і взяли квитки на поїзд до Москви, де Тамара повинна була вручити нас бабусі.

Незадовго до від’їзду я вирішив таки ослухатися заборони матері і зайти до Н. — я просто не міг з’їхати, не побачивши востаннє мого чотириногого друга. Але колі я прийшов до неї, його, до мого розчарування, не було. «А де ж Айк» — спитав я в неї. «На дачі поки сидить», відповіла Н. Я попрощався з нею, і попрямував до дачі, хоч і знав, що Айка закрито всередині на замок, і поспілкуватися з ним мені не вдасться. Але побачити його треба було будь-що-будь. Я йшов уздовж ґгаражів по ґрунтовій дорозі, а на вулиці стояла весна. Повітря пахло теплом та квітами, але на душі в мене було важко. Чому саме весна завжди була для мене часом розставань?

Колі я підійшов до дачі і відчинив хвіртку, у хатці пролунав незадоволений гавкіт. Я переймався — раптом Айк уже встиг мене забути? Але лише тільки я опинився ближче до дверей хатки, за нею раптово запанувала тиша. Я нагнувся і заглянув у замкову щілину, які завжди бувають у великих і старих ключів. Айк стояв біля самих дверей. Він мовчав, висолопивши язика і швидко виляючи хвостом з боку в бік. Відчувши мене після чотирьох місяців розлуки, він серйозно і зосереджено  чекав, колі я ввійду, напевно, готуючись саме в той момент виплеснути всю радість зустрічі. Він абсолютно не задавався питанням, яким чином я тут з’явився — адже як вже було сказано, собаці абсолютно недоступний здоровий глузд. Айк безвідривно дивився на двері, піднявши голову, очікуючи, що я ось-ось увійду. Але зробити цього я не міг. «Прощай», сказав я, а потім повернувся і повільно поплентався геть. Дійшовши до хвіртки, я озирнувся. Айк визирав у вікно дачної хатки, здивовано і сумно дивлячись мені вслід.

Більше ми вже ніколи не бачились.

2011—2014