Київ

Україна, серпень 2008
Google Карти, Яндекс.Карти

Київ — одне з тих міст, в яке неможливо не закохатися з першого погляду.

Моя думка, звичайно, строго суб’єктивне, але тут мене не покидало відчуття «закордонності».

У Росії таке відчуття виникає в Санкт-Петербурзі — постійно здається, що ти поїхав в іншу країну. В інших місцях — Москві, будь-яких інших містах Росії, у Мінську, у східній Україні ти весь час відчуваєш Росію (тобто постсовок). Тут мені так не здавалося (звичайно, до тих пір, поки не поїхав на околиці), навіть пропри велику кількість знайомих брендів.

Київ ще тим нагадує Пітер, що тут майже куди не глянь, скрізь добре.

У СРСР Київ вважався третім за важливістю містом, після Москви та Ленінграда.

А зараз є головним містом України, де зосереджено основну частину грошей.

Серед недоліків, треба відзначити те, як погано тут паркуються. Тут навіть Москва виглядає більш виграшно. Усі тротуари і майдани заставлено автівками, як тут гуляти?

Але, тим не менш, тут дуже красиво.

Тут є свій стиль.

І «рідний дух» тут хоч і проступає, але якось ненав’язливо.

Для боротьби з пробками тут дозволили поворот направо на червоне — на перехрестях, де це можна, висить спеціальна зелена стрілка. Хороша ідея, давно використовувана в інших країнах — навіщо стояти, коли нікого немає?

Головна вулиця — Хрещатик.

Походження назви є спірним питанням, на яке точної відповіді не існує.

«Сталінська висотка» (просто житловий будинок).

Головний майдан Києва називається Майданом Незалежності (до 1991 року — Жовтневої революції), після Помаранчевої революції 4 роки тому слово «майдан» стало також позначати громадянський протест. Скульптури та монументи було побудовано в 2001 році.

Одна зі скульптурних композицій зображує засновників Києва — Кия, Щека, Хорива та їх сестру Либідь (на пам’ятнику вона в мене чомусь асоціюється з Юлією Тимошенко). Є ще один пам’ятник з ними, де вони пливуть на човні — він колись зображувався на купоно-карбованцях.

Символ міста — каштанове дерево (це я читав ще в дитинстві). Їх тут дійсно багато, напевно дуже красиво навесні.

Лівобережний Київ забудовано звичайними радянськими багатоповерхівками, і схожий на Москву темпами будівництва «елітного» житла.

Старий логотип київського метро був ідентичний старому логотипу московського, але тільки мав зелений колір.

У метро багато реклами, а у вагонах висять екрани, які крім неї показують станції.

У місті дуже багато церков, однак, якщо ви хочете зайти туди як віруючий, а не як турист, але вам треба уважніше читати вивіски, оскільки церкви, не зважаючи на схожість, мають великі політичні та конфесійні розбіжності. Існують дві українські православні церкви — московського і київського патріархату. Перша вважає другуза неканонічну і націоналістичну, друга першу — за промосковську і антиукраїнську. Існує також українська греко-католицька церква, зовнішнім виглядом і обрядами схожа на православну, але підпорядковується Ватиканові. Відновлений в 90-х роках XX століття Михайлівський собор на фотографії нижче належить церкві київського патріархату (у його дворі мені зустрівся білоруський змагар, що розгулював у камуфляжі з нашивкою у вигляді біло-червоно-білого прапору; білоруською мовою він не говорив).

Києво-Печерська Лавра — один з перших на Русі монастирів, світовий культурно-історичний пам’ятник.

Лондонський автобус «Раутмастер» з кафе всередині. Пізніше в «Комерсанті» я прочитав статтю, згідно з якою ідею використовувати лондонські автобуси в такій якості придумав один пітерський підприємець, який надалі став продавати її як франчайзинг. Можливо, це кафе засноване на його ідеї.

«Дельфін» — стрьомний місцевий аналог «Пазіка».

Пам’ятник каналізаційній трубі.

Дружній для інвалідів підземний перехід (насправді єдино правильний перехід — зебра, все, де є сходинки — зло).

Будинок з химерами поряд із президентським палацом.

Зовнішню рекламу сигарет поки що дозволено.

Реклама в іноземній валюті теж дозволяється (в Росії за законом всі ціни повинні вказуватися в рублях). Оскільки гривня дешевше долара, психологічно така ціна виглядає привабливіше.

Оригінальна реклама Кока-коли. Взимку перетворюється на антирекламу.

Реклама одного гумориста, знаменитого своїми монологами про розумних росіян і тупих інших. Зауважте, що афіші все одно оформляються українською — такий закон.

Логотип «Євросеті» теж адаптований під місцеві реалії — російський прапор або сором’язливо маскують, або не показують взагалі (порівняйте з Білоруссю, де триколор використовують без збентеження).

Російськомовних вивісок немає взагалі — все написано українською. У той же час всі оголошення і більшість книг та періодичних видань у продажу — російською, та й на вулиці українську чути нечасто (я почув її рази три, причому одного разу це були якісь літні емігранти, що міняли американські долари в обміннику і вставляли в мову англійські слова). Але це добре, що російській мові не дають статусу державної — в повсякденному спілкуванні вона і так цілком домінує, і швидко витіснила б національну мову, якби та навмисно не підтримувалася (як це сталося в Білорусі). На фото — з усіх журналів лише один українською.

Політична орієнтація України сумнівів ні в кого не викликає — наприклад, прапор Євросоюзу вивішується поряд з українським, хоча до членства в ЄС Україні поки як до місяця.

Лядські ворота на майдані Незалежності активно списані. З одного боку, звичайно, я щиро не люблю коли пишуть на стінах. З іншого — стерильна чистота зазвичай буває в країнах на кшталт Білорусі або Туркменії. Чи свідчить це про близькість до Європи? Вважайте це всього лише думками вголос — у Сінгапурі теж чисто, і в них добре, а в Європі соціалісти і мультикультуралізм. Я все ж за стерильність, хоча без диктатури.

Офіційно прийнята версія історії всіляко робить акцент на відокремленості України від Росії. Відповідно до неї, Київська Русь була першою українською державою, і ні в якому разі не російською. З другим твердженням не можна не погодитися — між древньою Руссю (різними державними утвореннями східних слов’ян) і російською державою, що почала формуватися в результаті приєднання інших східнослов’янських земель до Московського князівства, не можна ставити знак рівності. Однак з тим, що ця держава була українською, погодитися теж не можна. Київська Русь — не Україна майже в такій же мірі, в якій вона і не Росія.

Щоб уникнути непорозумінь, завжди уточнюють, яка саме Русь мається на увазі.

Дуже багато уваги надається Голодоморові. Голод в Україні був частиною масового голоду в СРСР 1932—1933 років, що став результатом бездарної політики колективізації, і забрав життя мільйонів людей в Росії, Україні та інших частинах СРСР. Але тут він розглядається як майже що навмисний геноцид, які радянське (читай: російське) керівництво влаштувало українському народу.

Ідеологія Голодомору кепська по низці причин. По-перше, тут виразна видно спроба заробити політичні очки на смерті і стражданнях. По-друге, очевидний її націоналістичний підтекст (бездарність і маразм радянського керівництва сумніву не викликають, але в тому що вони спеціально мітили в українців, віриться насилу). По-третє, саме по собі зациклення на історичних образах і використання їх як керівництва до дії в сучасному світі є контрпродуктивним, і призводить тільки до негативних результатів. Культ Голодомору такий ж кепський, як культ Голокосту.

Політична боротьба не згасає ні на секунду.

У Києві є вулиця Івана Мазепи. Спочатку він був близьким сподвижником Петра I, але під час Північної війни перейшов на бік шведів. Враховуючи також його діяльність на користь України, проукраїнські історики вважають його національним героєм (портрет гетьмана зображено на купюрі в 10 гривень), проросійські ж — зрадником.

Ще більше суперечок і бійок викликає інший персонаж — Степан Бандера, лідер антирадянського опору в Україні під час Другої світової війни, якого націоналісти вважають героєм, а їхні опоненти — зрадником і фашистським колабораціоністом, що ще більш суперечливо, ніж у випадку з Мазепою. Але Київ все-таки не Львів, тому пам’ятника Бандері тут немає.

Зате є пам’ятник Леніну, який після здобуття Україною незалежності залишився на колишньому місці.

Пам’ятник Батьківщині-матері, побудований за радянськими часами і має на щиті радянський герб. Монумент створив український скульптор Є. Вучетич, також відомий однойменним пам’ятником у Волгограді і монументом радянському солдатові в Берліні. Що цікаво, обличчям жінка дивиться не на захід, звідки по ідеї повинні були йти загарбники, а на схід, у бік Росії. Чи був це хитрий план підступних законспірованих бандерівців, або просто ідеологічний ляп, залишається тільки здогадуватися :-)

Бандерівців теж тролять, у даному випадку тонко.

Хтось може назвати це балаганом, але це все-таки краще ніж застій нашої «суверенної демократії». Вас може дратувати чиясь точка зору, але зате вам не варто боятися неприємностей через незгоду з владою.

І така ситуація мені подобається більше.

Вдосталь подивившися на українську столицю, я відправився в одне з найбільш сумно відомих, але в той же час цікавих місць на землі.