Вологда
Вологодська область, Росія, грудень 2014
Google Карти, Яндекс.Карти
Колись у місті був свій кремль, який до нинішніх днів не зберігся (розібрали). Часто Вологодським кремлем називають ансамбль Архієрейського двору, який теж оточено стінами, але це невірне визначення. Архієрейський двір знаходився всередині кремля.
Кремлівський майдан. Завжди на інтуїтивному рівні дивувався, чому в Росії такі незатишні майдани, а потім дізнався: вони зовсім порожні. Голий простір. Це ідеально для парадів і мітингів, але людині перебувати в такому місці некомфортно. Найкращим рішенням є перетворення таких майданів у громадські простори (див. приклад), але в Росії таке майже ніде не робиться, не через брак коштів, а через те, що в міської влади зазвичай дуже невиразні уявлення про сучасну урбаністику.
Завдяки відомій пісні, слово «Вологда» найчастіше асоціюється зі словосполученням «резной палисад». Палісадом називається парканчик або огорожа з дощок, палиць, кілків або дерев’яних брусів. Десь у місті є навіть пам’ятник різьбленому палісаду, але я його не зустрів.
В Вологде-где-где-где,
В Вологде-где,
В доме, где резной палисад.
Пісня «Вологда» зі словами М. Матусовського на музику Б. Мокроусова, що стала в СРСР шлягером, своєю популярністю зобов’язана художньому керівнику «Піснярів» Володимиру Мулявіну. З’явилася вона ще в 1956 році, і була тоді виконана співаком В. Нечаєвим, але в його виконанні «не злетіла» і незабаром була забута. Її друге народження сталося через 20 років, коли вона за рознарядкою потрапила до білоруського ансамблю — хоча форматом «Піснярів» були білоруські пісні, на вимогу Мінкульту в нього включалися твори інших радянських авторів. Мулявін попрацював над аранжуваннями, і «Вологда» в його обробці, вперше виконана «Піснярами» в 1976 році, здобула в СРСР величезний успіх, і з тих пір стала неофіційним гімном міста.
Насправді різьблені палісади ніколи не були особливістю Вологди, їх там було нітрохи не більше, ніж в будь-якому іншому місті Росії, а після розширення вулиць не залишилося і зовсім. Але завдяки пісні тема «різьбленого палісаду» у сучасній Вологді обігрується досить часто.
Як і в будь-якому північному російському місті, у Вологді багато дерев’яних будинків.
Багато являють архітектурну цінність.
Будувати під північне можна з сучасних матеріалів. Мені норм.
Пожежна каланча середини 19 століття. Під час написання оповідання дізнався, що вона через деякий час після цієї поїздки згоріла :-(
У Росії є багато місць, де рік фотографії не можна визначити навіть приблизно — можна легко помилитися на 100 років. Частенько такі ракурси є не тільки в глухих селах, але й у 5 кроках від головного майдану обласного центру. Цей знімок видає тільки ліхтар у кутку.
Чим не 19 століття?
Безліч красивих старовинних церков північного стилю, як у Ярославлі.
І красивої провінційної архітектури 19 століття.
Знову порожній майдан, які використовувано максимум у якості стоянки. А як добре можна було б зробити, якби пустили нормального проектувальника.
На жаль, багато позбавленої смаку реклами.
Вид із зворотного боку.
Місто стоїть на однойменній річці. Річка Вологда входить у басейн Північної Двіни. Як і багато топонімів північного заходу Росії, назва «Вологда» — фіно-угорського походження, від старовепського valgeda — біла, чиста (малася на увазі вода в річці). Цікаво, що вепська мова — єдина мова Росії, яка офіційно використовує латиницю.
За межами історичного центру Вологда мало чим відрізняється від будь-якого іншого російського міста схожого розміру.
Річковий вокзал.
Великий занедбаний будинок прямо посеред міста. Що це?
На світлофори вішають додаткову секцію на вигнутому стовпі.
Евакуатор.
Стандартні вологодські сміттєві баки.
Вологодська урна — кільце, прикріплене на палиці, на яке вішається пакет. Ідея, що в російських реаліях не спрацювала, оскільки за весь час я зустрів одне-єдине кільце з пакетом.
Головна вулиця.
Заглянемо в звичайні двори. Варламову б точно не сподобалося — усе зайнято автомобілями, які паркуються без поваги до інших мешканців.
Дві раритетні таблички.
На всіх електробудках міста висить наклейка про заборону нелегальної реклами.
Деякі зупинки оформлені оригінально.
У міських таксі — неймовірно великі шашечки.
Або якісь дивні півтораметрові антени. У всіх причеплено стандартний номерок з тризначним номером, який, судячи з усього, позначає фірму.
Пам’ятник собаці, який пісяє.
Ліхтарі модні.
Центральний обласний Ленін.
Класний знак «Я ♥ Вологду».
Оформлення турагентства. Нагадало Пенсильванську Москву.
Птах Говорун з книг Кіра Буличова.
Млин Баттхьорту. Коли я йшов, він обертався, але коли порівнявся з ним, він зупинився між «дружбою» і «мрією», але ближче до «мрії». Усе ясно...
До речі, вологодци дуже романтичні. Якщо в Тулі всі стіни пописані фашистськими гаслами, то тут — зізнаннями в коханні.
Котю розкохали. Точніше, вона розкохала.
Будиночок, у якому в 1911—1912 роках відбував заслання Сталін (будівля позаду — адміністрація області). Ліберал гнилий був цей Микола II — відправить ненадовго в дерев’яному будиночку пожити, то до Вологди, то до Шушенського, от і все покарання.
У місті є невеликий музейчик під назвою «будиночок Петра». Коли Петербург ще не було побудовано, головним портом Росії був Архангельськ, шлях до якого лежав через Вологду. Коли цар туди їздив, він зупинявся в будинку голландського купця Івана (Іогана) Гутмана — ось цьому самому. Музей було відкрито в 1872 році, він став першим музеєм Вологди.
У 2010 році мені в руки потрапила книжка Мединського (нинішнього міністра культури) «Міфи про Росію», такий феєричний зразок псевдоісторичної псевдопатріотичної літератури, де він вилив на Петра I кілька цебрів помиїв — мовляв, до Петра Росія була духовною™, і через те великою, а потім він прийшов і своїм західництвом все зруйнував, і досі в країні від цього все погано. У світлі сьогоднішніх подій розумієш, навіщо Мединський це писав — готував ґрунт. А насправді все було з точністю до навпаки — Петро I розумів, що тодішня Росія була не оплотом духовності, а просто задвірками Європи, відстаючими від неї на багато десятиліть. Тому й почав свої реформи — запрошував до Росії вчених і майстрів, друкував книги, будував флот, розвивав виробництво, упроваджував західну культуру і рубав бороди фофудієносцям, у яких від усього цього неслабо припікало. На жаль, остаточної перемоги здорового глузду в Росії донині не сталося — періодично фофудієносці захоплюють владу і замість того щоб розширити прорубане вікно і нарешті зробити з нього двері, починають старанно закладати його то залізною завісою, то духовними скріпами.
Музей присвячений Петру I, його реформам, а також історії Вологодського краю.
Завідувач музеєм Віктор Лісіцин виявився найцікавішою і дуже інтелігентною людиною. Він провів мені екскурсію, а потім ми з ним цілу годину розмовляли. Говорили про Петра, про історію, і про багато іншого. Однією з тем стали іноземні мови. Мені запам’яталася фраза Віктора: «людина, що знає тільки одну мову, є національно обмеженою». Сам він у школі та університеті вивчав німецьку, а також якийсь час прожив в Естонії. Стосовно Естонії він відчуває жаль і незручність, що свого часу не вивчив естонську — адже «це просто неввічливо не знати мови народу, на землі якого живеш».
* * *
Найкраще місце, щоб поїсти — «Парижанка». Знаходиться в східному кінці проспекту Перемоги, недалеко від пам’ятника Леніну. Ще сподобалася кав’ярня «Все свои» (вулиця Пушкінська, біля майдану Революції), там, правда, тільки кава і булочки, але дуже приємна атмосфера. Хіпстерам сподобається)
До Нового року залишилося 3 дні.
Їду зустрічати його в Устьяни.