Абхазія. Початок

Абхазія*, травень 2016
Google Карти, Яндекс.Карти

Поїздку в Абхазію організувала моя бєлгородсько-сочинська подруга Ліля Гонтарєва, за що я їй безмежно вдячний. В Абхазію ми поїхали з її другом Сєргєєм. Першого дня Ліля склала нам компанію, але потім повинна була повернутися в Сочі, ми ж із Сєрьогою залишилися, як то кажуть, шукати на свої задниці пригоди.

Недільного ранку ми виїхали з Сочі. Усе-таки не можна заперечувати, що з 50 мільярдів доларів, виділених на Олімпіаду, якась частина все-таки пішла на щось потрібне і корисне. Інфраструктура в Сочинському районі близька до ідеалу: дороги рівні, з розміткою, роздільниками і шумовими бар’єрами, усюди хороше освітлення, знаки і з’їзди. Скаржитися немає на що, не залишає відчуття, що їдеш де-небудь по італійській автостраді.

Незабаром ми впираємося в кордон. Пропускний пункт досить великий, видно, що машин на ньому іноді буває багато. Але нам пощастило — проїзд кордону зайняв трохи більше години. На російській стороні — звичайний паспортний контроль, схожий на той, що проходиш в аеропорту, з прикордонниками в будках і з турнікетами. Пасажири повинні виходити з машин. Закордонний паспорт не потрібно — випускають по внутрішньому. Ми з Лілею звільнилися досить рано, і поки Сєргєй проходив на машині митницю, сиділи в зоні очікування і снідали.

На абхазькій стороні все набагато простіше. Виходити з машини не потрібно — прикордонник в російському камуфляжі, але з абхазькими нашивками ліниво дивиться паспорти, також унутрішні, для всієї машини, і пропускає, не особливо навіть в них вникаючи. Митного контролю немає взагалі.

Починається звичайна двосмугова дорога, яка після сочинських хайвеїв здається досить смішною. Якість у неї, втім, від кордону і до Сухумі цілком хороша.

Однак, про види, що відкриваються вздовж неї, цього не скажеш.

Враження про Абхазію навіть без заїзду в міста досить швидко складається не особливо райдужне.

Хоча природні пейзажі шикарні.

Перш ніж почати розповідь про особливості, я зроблю короткий екскурс в недавню історію регіону.

Коротка історія грузино-абхазького конфлікту

За радянських часів Абхазія була автономною республікою в складі Грузинської РСР. Завдяки своєму клімату, морю і рельєфу регіон вважався одним із головних курортних напрямків країни. Абхазія мала дуже різнорідний етнічний склад. Більшість населення становили грузини (46%), за ними йшли абхази (18%), вірмени (15%), росіяни (14%), греки (3%) і представники інших національностей (4%).

Наростання напруги почалося в кінці 1980-х років, у міру посилення в Грузинській РСР антирадянських настроїв. У 1989 році абхазькі націоналісти зажадали відновлення окремої від Грузії Абхазької РСР (існувала в 1925—1931 роках), що викликало сильне невдоволення представників грузинського руху за незалежність. Неприпустимість відділення Абхазії була одним із поширених гасел на демонстрації 9 квітня, яку жорстоко придушила радянська армія (20 загиблих).

Перші зіткнення між грузинами і абхазами відбулися в Сухумі в липні 1989 року. Причиною послужило рішення перетворити Сухумський державний универститет на філію Тбіліського. Протести переросли в заворушення, у результаті яких загинуло 18 осіб. Для розгону заворушень МВС СРСР використовувало внутрішні війська. Але все ж, поки існував СРСР, конфлікт відбувався головним чином в юридичній площині. Після розпаду ж Союзу ситуація стала стрімко загострюватися. Цьому посприяла зокрема і агресивна етнічна політика ультранаціоналіста Звіада Гамсахурдіа, який очолював Грузію з 1990 до початку 1992 року.

Війна почалася влітку 1992 року. Поштовхом до неї стало проголошення урядом Абхазії 23 липня 1992 року суверенітету. У відповідь на це уряд Грузії під керівництвом Едуарда Шеварнадзе віддав наказ ввести в автономію війська. Грузинські формування ввійшли до Абхазії 14 серпня, а наступного дня в Гантіаді висадився грузинський десант, який взяв під контроль кордон із Росією. Грузинські формування були укомплектовані десятками одиниць бронетехніки і артилерії, що дісталися Грузії після розпаду СРСР, у розпорядженні же абхазів спочатку була тільки стрілецька зброя. Ще через 4 дні після введення військ уряд сепаратистів утік із Сухумі в Гудауту. Грузинські війська за підтримки місцевих грузинських ополченців почали просування на захід і швидко зайняли більшу частину республіки. Наступ супроводжувався мародерством, грабежами, вбивствами, насильством і руйнуванням об’єктів культурної спадщини, так, наприклад, солдати спалили національний архів Абхазії. До вересня грузинська армія взяла під контроль майже всю територію регіону.

3 вересня 1992 року в Москві пройшли переговори про припинення вогню, за результатами яких грузинським військам належало піти з Гагрського району. Короткочасне перемир’я було порушено абхазькими силами, склад яких поповнили тисячі добровольців із Росії — російські козаки, чеченці (командиром яких став ще нікому невідомий тоді Шаміль Басаєв), кабардинці, адиги та інші (російська влада ніяк не перешкоджала процесу). Крім того, абхазькі формування були значно посилені трофейною зброєю і бронетехнікою (за версією, яка Росією заперечується, сепаратисти також отримували озброєння безпосередньо з Росії). 1 жовтня російські військові кораблі блокували порт Гагри, а абхази атакували місто. Першу атаку булу відбито, але вже наступного дня місто було захоплене. Грузинське населення було змушене тікати, а ті, хто не встиг, стали жертвами насильства й етнічних чисток (було вбито 429 осіб). Особливу жорстокість проявляли чеченці.

Узяття Гагри дозволило абхазам установити контроль над стратегічно важливою територією, що прилягала до російського кордону, захопити велику кількість зброї і почати підготовку до наступу на Сухумі. На території конфлікту ще з часів СРСР залишилося кілька російських баз. Формально Росія в конфлікт не втручалася, однак, за грузинськими даними, усе ж надавала абхазам допомогу озброєннями, ПММ, а також здійснювала розвідувальні дії на їх користь. Між грузинськими і російськими військами іноді виникали перестрілки.

У березні 1993 року абхази почали масовану атаку на Сухумі, результатом якої стали масові руйнування і жертви серед мирного населення, але атаку було відбито грузинськими військами. Було укладено недовге перемир’я, що протрималося до початку липня. Потім наступ відновився — за версією Грузії, абхазьким формуванням також сприяла російська армія і авіація. Було захоплено кілька прилеглих сіл (захоплення супроводжувався вбивствами, тортурами, зґвалтуваннями грузинського мирного населення). У кінці місяця було укладено ще одне перемир’я, яке тривало до 16 вересня, і було знову порушено абхазами — почався запеклий і кривавий бій, що отримав назву Битви за Сухумі. 27 вересня місто було взято, а 30 вересня абхази контролювали вже всю територію автономії.

Захоплення Сухумі супроводжувався жорстокими актами насильства і масових убивств грузинського мирного населення. Жертвами влаштованого учасниками абхазьких збройних формувань геноциду стало від 8 000 до 10 000 осіб. Було збито кілька грузинських цивільних бортів, що заходили на посадку в аеропорту Сухумі. Було також зруйновано близько 20 000 будинків. Близько 250 000 мирних жителів, переважно грузинів, під загрозою етнічних чисток були змушені покинути свої будинки і втекти до Грузії по морю або через гірські перевали.

Після поразки в Абхазії Грузія опинилася на порозі громадянської війни. Активізувалися прихильники поваленого президента З. Гамсахурдіа, частина військ перейшла на їхній бік. У цих умовах Шеварнадзе погодився на вступ Грузії до СНД і на присутність на території Абхазької автономії російських військ. Росія «рекомендувала» абхазам припинити наступ, а грузинська армія змогла зосередитися на придушенні заколоту прихильників Гамсахурдіа в західній Грузії.

Після цього конфлікт, по суті, був заморожений. Велика частина територія Абхазії, яка відповідно до конституції Грузії вважається її складовою частиною, залишилася під контролем сепаратистів (під контролем Тбілісі перебуває тільки Кодорська ущелина). Де-факто незалежна від Грузії абхазька держава має тісні зв’язки з Росією — в якості валюти використовується російський рубль, переважна більшість населення крім абхазького має також російський паспорт, практично все, від уніформи і забарвлення машин екстрених служб до законодавства зроблено за подобою Росії, політику Абхазії багато в чому визначають російські куратори. Незалежність Абхазії визнають лише Росія, Венесуела (з подачі Уго Чавеса), Нікарагуа і кілька нікому невідомих крихітних острівних держав, що поняття не мають, де знаходиться Абхазія, але за таке визнання щось отримали (примітно, що через пару років вони своє визнання відкликали). Усі інші країни вважають її частиною Грузії.

Протягом довгого часу життя в Абхазії і Грузії практично не відрізнялося. За ступенем розрухи і занедбаності вся територія колишньої Грузинської РСР серед країн колишнього Союзу перебувала на першому місці. Однак, завдяки розпочатим в 2008 році економічним і політичним реформам Міхеіла Саакашвілі Грузія стала підніматись і відновлюватись, в Абхазії ж усе як і раніше дуже погано. Якщо не враховувати пишну і невинно-незайману природу, Абхазія залишає дуже тяжке враження. Усюди розруха і запустіння, високий рівень злочинності і корупції, половина будівель, уключаючи гігантські радянські готелі, старі особняки, школи і панельні багатоповерхівки, стоїть облізлою, частково або повністю занедбаною. Практично нічого не розвивається і не будується, а єдиним джерелом доходу, в різних сенсах цього слова, є російські туристи. При погляді на абхазькі міста створюється враження, що війна тут закінчилася не в 1993 році, а тільки вчора. Але схоже, абхазам подобається так жити — адже все звалювати на війну набагато простіше, ніж щось робити для поліпшення ситуації.

Шанс на те, що Абхазія в найближчі кілька десятиліть захоче повернутися в Грузію, навіть якщо рівень життя там стане набагато вище, дорівнює приблизно нулю — війна звела між двома народами високу стіну ворожнечі і неприязні, яка навряд чи ослабне, поки живі ті, хто пам’ятає цей конфлікт.

Протягом наступної серії оповідань я поділюся з вами тим, що побачив на території невизнаної республіки.